4 листопада 2020
Дівча пробиралося через розлогі вологі гілки, розсуваючи їх слабкими руками. Вона ледь йшла, ноги волочилися за нею, не встигали за верхньою частиною тіла. Вона мусила йти, не мала виходу, не мала надії, не мала втіхи. Вона хотіла б впасти і не ворушитися, зникнути, пропасти, бо й так була пропаща, але не могла, вона мусила йти. Її ніхто не чекав, їй ніхто не зрадіє, її ніхто не шукатиме. Але навіть думка про те, що може не йти, може залишитися, може повернутися назад, її не навідала. Її не покидала впевненість, що вона має рухатися вперед. Її нудило, вона була напівсвідома, перед очима розпливався і так не дуже чіткий світ, окуляри не допомагали, можна їх зняти, все одно вже мокрі, нічого за ними не видно. Вона не питала себе чому вона тут, не питала де це – тут, не питала нічого зайвого, і не зайвого теж. Вона не могла говорити, навіть із собою. Не могла кричати, не могла стогнати, вона ледь дихала. Вдих, видих, слабкі, неначе останні, може так і є? Може вона нарешті дійсно помре?
Зупинилася. Треба запалити. Цигарки є, запальничка, як завжди, хтозна де. Починає стискати голову. Що далі? Кине в жар, спітніють долоні, стопи, потім почнуть поколювати. Де взяти вогню. Навколо ні душі. Ларьок з цигарками. В них точно є. Але приймають лише готівку. Це не вперше, чому досі немає при собі готівки? Бо щоразу думає, що більше не загубить запальничку. Вона і зараз її не загубила. Вона чи в іншому пальто, чи в іншій сумці, чи в цій, але десь на дні. В цій? Вона може все ж таки бути в цій. Підходить до лавки, починає все переривати. Не дивлячись. Тоді дивлячись. Терпець урвався, надія дуже слабка, але вона завжди є – вивалює весь вміст сумки на лавку. Перериває. Немає. Немає вогню. Толку від цигарок немає. Толку немає ні від чого. А навколо досі ні душі. Сідає. Вже наче й не треба нікуди. Можна сидіти чекати. Чого? Перехожого з вогнем, ранку, кращих часів. Пробігає безпритульний пес. Вона не любить їх. Вони брудні, напевно заразні, негарні, неестетичні. Але він цього не відчуває. Він зупиняється прямо коло неї. Дивиться їй в очі. Хоче щось сказати. Що? Що йому її шкода? Що ті часи настануть? Що ранок вже близько? Що за кілька хвилин з’явиться перехожий? Ні, він просто хоче їсти. Вона теж. Вірніше, не так. Вона знає, що давно не їла. І мала б бути голодною. Їй певно час перекусити. Вона знову озирається навколо. Знову ларьок. Знову лише готівка. Якої в неї немає. Нічого. Вона все одно не голодна. А пес щось знайде рано чи пізно. За нього вона не переживає. Бо вона його не любить. Вона ні за кого не переживає. Нікого не любить? Навіть себе. Трохи шкода. Вона красива. Багато знає. А що не знає – вигадає, посміхнеться, їй простять. Завжди прощають.
Світає. Проходить ще кілька годин. Вона не відчуває час. Не відчуває ніг і рук. Повз проходять кілька поодиноких жінок. Без вогню. І кілька чоловіків. Теж без вогню. Ось йде мама. Мама з коляскою везе дитину в садочок. Вона не має й гадки куди ця мама везе свою дитину в колясці. І чи вона мама. І чи це її дитина. Вона без вогню.
Думає – цікаво, чому я просиділа тут весь цей час, а не пішла на пошуки. В більш ожвавлене місце. В цілодобовий супермаркет. Додому. Ні, тільки не додому. Куди завгодно, тільки не додому.